Ознаки літературного життя на Донбасі почали проявлятись з
останніх років 19 століття. В адміністративному центрі тодішнього Донбасу місті
Бахмуті, починають видаватись художні книжки, першою серед яких стала збірка
віршів поета-донбасівця Миколи Чернявського «Донецькі сонети» (1898). На той
час у Бахмуті зростає видавнича діяльність, збільшується кількість періодичних
видань. Бахмутчина як центр шахтарського робітничого краю притягує до себе в
останній чверті 19 ст. таких письменників, як Борис Грінченко, Спиридон
Черкасенко, Христя Алчевська, Степан Васильченко та ін., початкуючих і вже
відомих українських письменників. У цей час на Донбасі в освітніх закладах
працювали видатний письменник Б. Грінченко, відомий фольклорист Я. П.
Новицький, педагог І. Я. Зеленкевич (Чепіга-Зеленкевич Яків).
На початку ХХ ст. піднімається хвиля так званих
пролетарських поетів, до яких відносять з російськомовних авторів С. Дальню, Я.
Дебелого, А. Коца, П. Махиню та ін., а з українських — І. Журбенка. У 10-х
роках на Бахмутчині починається становлення видатного українського поета
Володимира Сосюри.
Починаючи з 20-х років ХХ ст., на арені українського
строкатого життя, розбурханого українською революцією 1917—1921 років і
зосередженого переважно в Харкові, Києві та Львові, навколо бахмутського
журналу «Забой» та однойменної письменницької організації, зорієнтованої
переважно на пролетарську тематику, розгортається потужне літературне життя.
Тенденція до написання творів саме українською мовою зростає
серед донецького письменства протягом десятиліть, і на кінець 20-их років
навіть такі відомі на той час російськомовні письменники, як Борис Горбатов, Г.
Жуков, В. Торін та багато інших, почали писати твори українською мовою. Та на
початку 30-х років цей процес був штучно перерваний місцевими шовіністами при
явному потуранні і підтримці московської влади.
Варта пильної уваги творчість письменників-земляків 40-90
років, які силою різних життєвих обставин змушені були покинути Україну, але в
своїй творчості з синівською відданістю писали про Україну, рідну Донеччину,
про сторінки її давньої і близької історії тощо. Це заступник головного
редактора журналу «Літературний Донбас» (поч. 30-х років), письменник Василь
Гайворонський (США), поет Леонід Лиман (США), поетеса, прозаїк і художниця Емма
Андієвська (Німеччина), прозаїк і журналіст Віталій Бендер (Англія), поет і
журналіст Володимир Біляїв (США).
Отже, широкий, до певної міри культурологічний, погляд на
розвиток літературного життя на Донбасі дає нам підстави для визначення його основних
этапів розвитку. Така історична парадигма може слугувати основою для подальших
літературознавчих та культурологічних розшуків, науково-методичних досліджень,
удосконалення навчально-виховного процесу у школах і вузах регіону, для
озброєння науковців і вчителів-філологів системним підходом до історії розвитку
літератури на теренах рідного краю.
Щоправда, у посткомуністичній Україні можливий і інший
підхід до парадигми розвитку літературного життя на Донбасі, бо залишається
живим погляд на так звану радянську культуру, яка мовбито є синтезом
української і російської. Тільки що вона породила? Хто він, той синтезований
письменник, що утворився шляхом радянського злиття? І що то за дивне явище
сьогодення, коли на питання: «Ви український чи російський письменник?» — чуємо
відповідь: «Я украинский писатель, который пишет на русском языке».
|