Репресіям Василя Стуса і його побратимів на Донбасі і по всій Україні передували довготривалі протягом століть репресивні заходи московської влади проти українського письменства. Особливо страшними для нашої культури були репресії радянської епохи. Як вони чинились на початку радянської влади, що передувало розправі московської влади у 60-70 роках над українським письменством?
Серед незліченних втрат нашого народу від репресивних дій радянських органів влади особливе місце належить письменникам. Бо вони, як це не звучить тривіально,— голос народу, свідомість народу, його совість. Тим паче, якщо це письменники українські— вони чи не єдині “озвучувачі” прагнень і мрій народу протягом століть. Це добре розуміли царські чиновники, коли запакували Тараса Шевченка на десять років у солдатчину, це добре знали блюстителі “громадського порядку” , коли відправляли на довічну каторгу в Сибір гострого на соціальнокритичне слово Павла Грабовського. Про що ж думали і що відстоювали радянські судочинці та їхні поплічники, відправляючи на смерть вже не одиниці , а сотні українських письменників — сьогодні ще йдуть суперечки, вибудовуються різноманітні припущення .

Для дослідників важко знайти логічне пояснення підступним діям влади , яка , виголошуючи народолюбиві гасла, здавалося ,відстоювала рівність народів, навіть запроваджувала суцільну українізацію і не тільки в Україні, а по всьму радянському союзу. А через короткий час з комуністичною впертістю і мракобіссям московська влада винищувала майстрів художнього слова, практично всю українську інтелігенцію “вільної радянської України”...

Як відомо, одні тільки Соловки “проковтнули” таких видатних письменників, як Євген Плужник, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Гео Шкурупій, Мирослав Ірчан, Валеріян Підмогильний, Валеріян та Клим Поліщуки ... вісімнадцять душ славетних майстрів українського художнього слова. А скільки було таких радянських “оаз” як Соловки по сибірах та інших ведмежих кутках радсоюзу?

Не оминули ці сатанинські репресії на початку 30-х років і донецької землі, де вже нуртувало професійне літературне життя, покликане економічною і виробничою значущістю краю і перетворюючими процесами українізації.

Розвиток літературного життя на Донеччині має свою цікаву історію. Незважаючи на пізнє інтенсивне заселення Сходу України та несприятливі культурно-політичні умови функціонування і розвитку тут українського художнього слова, протягом ХVIII — ХIХ століть літературний рух в Донбасі хоч і повільно, все ж розвивався. Письменниками, вихідцями з Донеччини (М.Петренко, М.Чернявський, С.Божко, В.Сосюра та ін..) і тими майстрами художнього слова, доля яких була пов’язана з цим шахт арським краєм (К.Зиновіїв, Б.Грінченко, С.Черкасенко, Х.Алчевська та ін.) , розроблялася донецька тематика, були написані твори загальноукраїнського звучання, видавались художні книжки (Бахмут, поч.ХХ ст..). З початком 20-х років ХХ ст. на Донбасі інтенсивно починає розвиватися професійне літературне життя: з’являються літературно-художні періодичні видання, утворюється письменницьке об’єднання “Забой” з відверто пролетарською ідейно-тематичною спрямованістю, що не завадило нищенню українського художнього слова, яке переважно позитивно відгукнулося на виробничу тематику пролетарського спрямування.

На перший погляд, особливо людям, що мешкають у самому Донецьку, може видатись, що української літератури, або й узагалі культури, як такої, – в цьому місті немає. На щастя, це зовсім не так. Що й засвідчили численні літературні виступи місцевих авторів, які мали місце впродовж останніх двох-трьох років як у самому Донецьку, так і за його межами. Таким чином, сьогодні можна цілком упевнено говорити навіть про деяку Донецьку літературну групу (майже за аналогією до Нью-Йоркської літературної групи, яка заявила про свою появу альманахом «Нові поезії» п’ятдесят років тому, в 1959-му). Можна при цій розмові також пригадати Празьку літературну групу, поготів, що українським поетам у Донецьку сьогодні ведеться анітрохи не простіше, ніж їхнім колеґам із 1920-х років у державі Т.Масарика. Можливо, донеччанам сьогодні навіть складніше, з огляду на фактичний стан їхньої мовної ізоляції, що нагадує соціокультурне ґетто (як наслідок багаторічної та жорстокої русифікації нашого Краю), попри те, що Донеччина – нібито невід’ємна частина сучасної України, її понад вагомий промисловий і науково-освітній регіон.

Тож, говорячи про українську літературу Донеччини, згадуються ім' таких поетів: Алла Муратова. Поетка, за вираженням емоцій і оприсутненням предметних інсталяцій, – доволі таки донецька. На жаль, мені відомо аж надто небагато віршів цієї авторки. Вона такою ж мірою поетка, якою і автор музики до своїх і чужих текстів. На віршах помітний вплив колишньої рок-культури й відповідної літератури. Втім, серед слів її віршів ще більшою мірою відчувається прихований жіночий сум або навіть і туга за неприйдешнім. Останнє – як хочете, так і розумійте, це складно передати словами. Щось безнадійно губиться в голосі, а щось узагалі ніколи не зазнає артикуляції. Василина Куюмурджи. У віршах виразно відчувається етос болю з його тьмяною сецесійністю – заледве не сюрреалізмом, або навіть і з ним. Маю на увазі складнощі зі сприйняттям та інтерпретацією її образів, часто зітканих із принципово непрочитуваних метафор. А ще молода авторка на диво вперто, послідовно й доволі плідно працює з «колючою» лексикою, себто – з українською лексикою вкотре віднайденою, ще не зужитою та, як на сучасне ліниве читацьке вухо, майже екзотичною. Олександр Демченко – безперечно, обдарований поет, що відкритий усім вітрам сучасної побутової соціології, яка так густо маркує теперішній текст української літератури. Читаючи його вірші, позначені численними граматичними незугарностями, тим не менш, чуєш голоси В.Сосюри та О.Ольжича одночасно.Олексій Чупа – типовий представник філологічного середовища. Точніше, філологічної поезії. Філологічність і соціяльність дивним чином уживаються у цьому феномені. Поет, якого вже добре знають далеко за межами рідного міста. По суті, візитівка донецької української поезії. Фундатор донецького слему. Його вірші варто читати дітям на уроках літератури рідного краю – аби мали можливість хоч щось збагнути про край і людей цього краю. Я переконана, що молоді письменники Донеччини сьогодні були би окрасою будь-якого реґіонального літературного процесу.

За давніх часів територія сучасної Донеччини називалася Диким Полем. Спочатку русичи, а потім запорізькі козаки боронили рідний край, заселяли велетенські степові простори.
В одному з перших художніх творів Київської Русі "Слові о полку Ігореві" невідомий автор відтворив прикмети нашої землі. Вирушаючи "на землю Половецьку, за землю Руську", князь Ігор із своєю дружиною проходив донецькими степами, щоб "...шоломом пити воду з Дону". Там, де закінчуються донецькі степи, на шляху до Дону, знаходиться могила — край руської землі. Минаючи її, воїни Ігоревого війська вигукують:
О Руська земле,
Уже ти за могилою!
Виникає здогадка щодо славної Савур-Могили, яка часто називається в усній народній творчості як околиця русько-української землі.
В поемі зустрічаються такі географічні назви, як річка Каяла, яку вчені співвідносять з нашим Кальміусом, Донець:
Ігор мислю міряє
Од великого Дону
Та й до Дінця малого...
Згадує автор Азовське море, звідки починає князь свій шлях додому.
Зрозуміло, що автор не має мети відобразити конкретні географічні реалії. Він творив узагальнюючий образ донецьких краєвидів. І все ж таки, перед нами художній твір, в якому автор прагнув зобразити приморський і придінцевий степ.
Українська народна творчість також відобразила в думах, піснях, переказах нам донецький край. У них оспівуються славні козаки Морозенко та Супрун, які загинули на Савур-Могилі за Україну.
Гей, хоч виведіть, а хоч винесіть
Мене на Савур-Могилу,
Нехай же я стану подивлюся
На свою рідну Україну.
З цих творів ми дізнаємося про наших мужніх предків, які своїм патріотизмом надихають нас сьогодні на нові звитяги.
Багато хто з письменників оспівував у своїх творах Донеччину. Із здивуванням ми дізнаємось про те, що автор широко відомої пісні "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю" і не менш знаного романсу "Туди мої очі..." Михайло Петренко народився у місті Слов'янську на початку дев'ятнадцятого століття. Свої враження про дитинство, про рідне слобожанське місто поет висловив у вірші "Слов'янськ":

Слов'янськ, Слов'янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Сприймаючи Слов'янщину як частину української землі, поет в образах дівчини та народної пісні, розкриває духовне багатство української народної культури:
Чи бачив хто слов'янську дівчину?
Чи чув коли, як річ вона веде,
Жартуючи в веселую годину?
Або тоді, як сонечко зайде
І темрява почне томити очі,
Чи лучилось чувать пісні дівочі
І дослухатись, як вони,
Так дуже, дуже жалібні,
Чарують Слов'янськ весь, од краю і до краю...
У вірші "Іван Кучерявий" М.Петренко під впливом усної народної творчості звернувся до образу Савур-Могили:
У неділеньку раненько,
Рано до схід сонця,
Ой журилася Грициха,
Сівши у віконця,
І смутними оченьками
За Самар гляділа,
У те поле безконечне,
Де Савур-Могила.
Але все це наше минуле... А скільки творів було присвячено донецькому краю в двадцятому столітті!
До теми шахтарської праці звертався Спиридон Черка-сенко. У поезії "У шахті" поет передав внутрішній стан гірника в умовах виснажливої праці під землею:
Мокро і темно, немов в домовині.
Випало кайло із рук.
Дихати важко, ломота у спині,
В голову болісний стук...
В його оповіданнях "Яма" і "Сашків кінець" ми бачимо картину безрадісного життя шахтарів. Обидві розповіді закінчуються трагічно — смертю дітей. Твори автора звинувачували ті соціальні умови, в яких жили і гинули діти.
Широко розкрив картину становлення Донеччини як промислово-вугільного краю України С.Божко. У романі "В степах" змальовано зародження крупних землевласницьких володінь. Багато сторінок твору відводиться показу перетворення невеликого степового містечка у великий промисловий центр, своєрідну столицю Західного Донбасу. Цей край був близьким Саві Божку, бо недалеко звідси, в широких степах Західного Донбасу, містився і його хутір Крутоярівка.
Автор з любов'ю описує Донеччину: "А він, Донбас, спросоння настигнутий ненаситною людиною, лише де-не-де крізь темну степову ніч кліпав вогнями своїх очей — першими вогнями нічних шахтарських змін".
Щільно переплівся з нашим краєм життєвий і творчій шлях Василя Стуса. На Донеччині відбулося знайомство майбутнього поета з важкою працею шахтарів, шляховиків на залізниці. Перші його вірші з'явились у донецькій періодиці. Поезія Стуса багата барвами і грою соків землі. В душі поета ясніла краса світу — барвами осінніх айстр, вранішнім співом птаха, зламаною гілкою вечора.
Не одлюби свою тривогу ранню, —
той край, де обрію хвиляста каламуть,
де в надвечір'ї вітровії тчуть
єдвабну сизь, не віддані ваганню.
А як був закоханий у свій рідний край Володимир Сосюра. В основу поезії "Знов село" лягли враження від поїздки до рідного Донбасу. Земля батьків, стежки дитинства завжди викликають найтепліші спогади. У вірші "Коли потяг у даль загуркоче" поет лине спогадами в минуле. Він бачить рідні місця дитинства та юності:
Ой ви, ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі...
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі...
До речі, ця поезія була покладена на музику.
Найбільше поезій В.Сосюри про Донбас було вміщено у збірці "Біля шахти старої". Донбас для В.Сосюри — не тільки край дитинства, юності, а й невичерпне джерело сили й творчої наснаги.
Говорячи про літературу Донеччини, можна згадати про творчість багатьох письменників. Художнє слово рідного краю приходить до нас сьогодні. Це ще один крок до відродження духовності нації, до вирішення проблем національного виховання.